Як змусити керівництво шкіл пристосувати їхні приміщення для дітей з інвалідністю та особливими потребами? Про це на Громадському радіо розповідають правозахисники.
67 випуск подкасту «Правова абетка» Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової виходить за підтримки мережі громадських приймалень та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Наш випуск із координатором Гельсінської Спілки Богданом Мойсою присвячений проблемам із створенням умов для навчання дітей з інвалідністю у загальноосвітніх школах.
Олег Шинкаренко: За статистикою чисельність дітей з інвалідністю станом на 1 січня 2014 року сягнула показника в 167 тисяч 59 осіб або 2% від усього дитячого населення. Порівняно з 2012 роком, загальна чисельність дітей-інвалідів збільшилася на 0,5%. Показник інвалідності на 10 тисяч дітей за останні три роки зріс на 4%, що зумовлено впровадженням, відповідно до рекомендації Всесвітньої організації з охорони здоров’я, з 1 січня 2007 року порядку реєстрації випадків народження та смертності. Серед причин інвалідності у дітей на першому місці вроджені аномалії, деформації, та хромосомні порушення — це близько 30%. На другому місці — хвороби центральної нервової системи – 18.9%. На третьому місці розлади психіки і поведінки 13.9% відсотків. Українці здебільшого погано ставляться до таких дітей. У 2015 році в опитуванні ЮНІСЕФ тільки 13 % сказали, що готові сприймати людей з інвалідністю в якості друзів, членів сім’ї або прийняти дитину з особливостями у суспільствах здорових дітей. У 2016 році з державного бюджету на утримання інтернатів для дітей з інвалідністю виділено 7 мільярдів гривень. Уповноважений президента України з прав дитини Микола Кулеба повідомив, що у 2016 році з державного бюджету на утримання інтернатів для дітей з інвалідністю виділено 7 мільярдів гривень. Проте 85% цих грошей йде на утримання приміщень і заробітної плати персоналу і лише 15% на потребу дітей. Виходить, що вдень на дитину витрачається 27 гривень з яких 23 на харчування 3 на одяг і лише одна гривня — на лікування. Кажуть, що три місяці перебування дитини в інтернаті затримує її розвиток на місяць, три роки — на рік. До того ж, понад 50% вихованців інтернатів проживають там більше трьох років. Пан Кулеба розповідає, що наразі у кожному інтернаті мешкає від одної до 300 дітей, а треба щоб було не більше ніж півтора десятки. Тепер Україна має закон «Про освіту» і там чітко прописано, що навчальний заклад не може відмовити батькам дитини з інвалідністю, якщо вони захочуть віддати її на навчання у звичайну школу, а не до інтернату. Це називається інклюзивною освітою. І тут одразу виникає багато проблем. А раптом дитина розуміє тільки мову жестів, а читати може лише шрифтом Брайля, що тоді робити? Чи можливо наразі виконати цей закон? Чи він взагалі виконуються? Пане Богдане, скажіть чи має місцева влада кошти для фінансування таких потреб?
Богдан Мойса: На сьогодні, цього року виділили субвенції з державного бюджету якраз на створення умов для навчання дітей з інвалідністю в загальноосвітніх школах. І розподіл цих субвенцій якраз здійснюється таким чином, що вивчається потреба у тому, які насправді умови є потрібними, які потрібно створити умови для навчання дітей. Якщо це має бути якийсь, наприклад, електронний пристрій, якщо це має бути певний комп’ютер, якщо це мають бути якісь інші додаткові засоби навчання то якраз субвенція передбачає, що можна придбати їх для навчального закладу. Крім того, в деяких регіонах вже працює інститут асистента інклюзивного навчання, якщо учневі із інвалідністю потрібна допомога, скажімо так, щоби ознайомитись із матеріалами, які там на дошці, наприклад, якщо це для незрячої особи, для особи із пошкодженим слухом перекласти потрібно на жестову мову, то якраз працює цей асистент інклюзивного навчання.
Олег Шинкаренко: А в яких містах є така система?
Богдан Мойса: Я точно знаю про Луцьк, знаю про Рівне, про Київ. Наскільки розумію, кількість таких місць зростає, тому що, коли започаткували цю посаду асистента інклюзивного навчання в 2012 році, це були поодинокі випадки.
Олена Сапожнікова: А від кого? Хто започаткував ці посади? Хто цим займається?
Богдан Мойса: Справа в тому, що був прийнятий порядок Кабінету Міністрів щодо організації інклюзивного навчання де, по-перше, передбачено ось цей спосіб, що батьки подають заяву для навчання в загальноосвітньому навчальному закладі і за певний період до, наприклад, першого класу… період може бути різним, але як правило, він має бути дещо довшим за півроку до початку навчального року, щоби школа могла підготуватися. Тобто ці засоби навчання, підготовка педагогів, якщо потрібно, чи підвищення кваліфікації. І цей порядок передбачає якраз і використання асистента інклюзивного навчання.
Олена Сапожнікова: А чи можуть, наприклад, батьки найняти десь зовні такого асистента, якщо в школі немає, і він може бути з цією дитиною, допомагати їй?
Богдан Мойса: Звичайно можуть, більше того, зараз в серпні місяці були внесені зміни до порядку організації інклюзивного навчання, де окрім особи, яка допомагає в навчанні, може бути соціальний працівник, який може надати послуги супроводу такій дитині, чи як то «тьютор» називають ще.
Олег Шинкаренко: Куди можна звернутися, щоб замовити ці послуги, і скільки вони коштують?
Богдан Мойса: Насправді от із послугами тьютора тут складніше. Чому, наприклад, батьки дітей з інвалідністю часто претендують на те, щоб самим надавати ці послуги? Тому що це достатньо дорого, і хто може надати цих фахівців? Наскільки я розумію, з послугами тьютора якраз на сьогодні є складніша ситуація, ніж, скажімо, з асистентом інклюзивного навчання.
Олег Шинкаренко: То про які суми йдеться, коли платити тьютору або фахівцю з інклюзивного навчання? i
Богдан Мойса: Це залежить, насправді, я не говорю про суми, все залежить від години роботи, скільки часу він має проводити з учнем, чи потрібно послуги тьютора на весь час проведення уроків чи потрібно лише, наприклад, зранку, привести до школи і в клас.
Олена Сапожнікова: Зрозуміло. Тобто це індивідуальні випадки. А чому ви кажете «батьки обирають»? Тобто можна, щоб там батьки були оцими тьюторами, так?
Богдан Мойса: Так, так.
Олена Сапожнікова: І їм школа, адміністрація школи не може заборонити чи вчитель, щоби вони не обов’язково користувалися цими тьюторами чи їхніми працівниками, а самі?
Богдан Мойса: Не може, звичайно. Бачите, тут є теж інший ризик, коли цю послугу виконують батьки. Тому що якщо постійно батьки з дітьми, то й як буде відбуватися соціалізація дитини? Але я розумію, насправді, чому так відбувається. На жаль, часто сім’ї дітей з інвалідністю не можуть дозволити собі найняти цього тьютора і, перебуваючи в загальноосвітньому класі, порушення здоров’я є, скажімо, настільки суттєвими, що все-таки потребує дитина цього супроводу.
Олена Сапожнікова: А як от ставляться батьки інших дітей до таких тьюторів чи то таких супроводжуючих? Чи є інформація?
Богдан Мойса: Ви знаєте, був свого часу випадок в Броварах, він навіть є в доповіді «Права людини в Україні» Гельсінської спілки з прав людини. Він достатньо був в засобах масової інформації висвітлений, коли батьки нібито зібрали підписи про те, що вони не хочуть, щоб дитина з інвалідністю навчалася у класі з дітьми без інвалідності.
Олена Сапожнікова: А чому?
Богдан Мойса: Ви знаєте, на жаль, працюють стереотипи і часто у батьків виникає хибне сприйняття людини з інвалідністю. Чи є це ініціативою батьків? Чи ця ініціатива батьків може бути, скажімо так, заохочена чи стимульована школою?
Олена Сапожнікова: А який інтерес школи?
Богдан Мойса: В тому щоб не навчалася дитина з інвалідністю?
Олена Сапожнікова: Так.
Богдан Мойса: На них це насправді додаткове навантаження. От є особа з фізичними порушеннями, для неї потрібно створити безперешкодний доступ.
Олена Сапожнікова: Ви маєте на увазі, пандуси мають бути?
Богдан Мойса: Так, і доступ до класів. Ці класи, де навчається дитина з інвалідністю, вони мають бути розташовані на першому поверсі, якщо доступу до другого поверху немає. Знаєте, теж згадую ситуацію, це Волинська область, коли теж якраз почали цю систему запроваджувати з інклюзивного навчання. І в районних центрах були визначені опорні школи, як їх назвали на той час. І невеличкий районний центр, де може бути взагалі одна школа, наприклад, і якраз ця школа визначена такою. І дитина з інвалідністю має намір піти до 10 класу, навчалася 9 класів за місцем проживання, вдома, а 10 клас має намір піти до школи, оскільки це все ніби формально дозволено. Так що виявляється? Що директор школи мотивує тим, що не може взяти цю дитину, тому що клас, де займаються десятикласники, він на другому поверсі, а перенести на перший поверх його не може він тому, що батьки за літо зробили ремонт у цьому класі, і батьки проти, щоб переносити. Тобто тут такі от ситуації були на початку.
Олена Сапожнікова: Чи можна оскаржити цю відмову до суду?
Богдан Мойса: Звичайно.
Олена Сапожнікова: Чи ви знаєте такі випадки, можливо успішні, що вдалося оскаржити?
Богдан Мойса: Ви знаєте, я знаю випадки, коли це вдавалося на рівні переговорів із місцевим управлінням освіти або з обласним управлінням освіти. Коли справи до суду не доходили. Бачите тут ризик ситуацій в чому: а як дитині? Або їй зараз навчатись на дому, в домашніх умовах, або все-таки йти в спеціальний клас? І тут насправді, я знаю кілька випадків, наприклад, по тій же Харківській області, по Кіровоградській області, коли вдавалося, залучивши там обласне управління освіти, якимось чином владнати ситуацію, коли особа з інвалідністю все таки йшла до навчання в загальноосвітню школу. Зараз, знаєте, зараз все таки позитив в чому? Дружина Президента займається інклюзивним навчанням. Можна говорити про ту політичну волю, яку у нас постійно вважають перешкодо. Або з якістю, то якраз багато змін, в тому числі і ця субвенція, яка на сьогоднішній день є, вважається, що це якраз є певні сили, які дозволяють, скажімо так, говорити про створення умов.
Олег Шинкаренко: Богдане, а от ви казали про субвенції, а про які суми субвенцій йдеться? Ви не знаєте, скільки виділено в бюджеті для того, щоб допомогти людям з особливими потребами?
Богдан Мойса: Там виділено більше 30 мільйонів, але розподіл їх, насправді, залежить від області. Скажімо так, що обласна адміністрація чи там органи місцевого самоврядування, які подають потім потребу, вони визначають, наприклад, що у нас у школі навчається стільки-то дітей. Чи потрібно дітям, наприклад, такий-то засіб навчання. І відповідно, розподіл цей може бути нерівномірний.
Олег Шинкаренко: Тобто гроші розподіляються по заявках?
Богдан Мойса: Так.
Олег Шинкаренко: Тобто значить батьки цих дітей, вони коли обирають інклюзивний метод навчання, вони мають писати ці заявки, вимагати у шкільних адміністрацій, у директорів, у завучів, щоб вони надавали їм певні дані про кількість таких учнів.
Олена Сапожнікова: І тоді адміністрація школи буде звертатися вище, так, в Міністерство освіти і просити ті кошти, так?
Богдан Мойса: Так, насправді, адміністрація школи працює з власником закладу. В даному випадку йдеться про органи місцевого самоврядування. Орган місцевого самоврядування може використовувати як власні кошти з місцевого бюджету на створення умов, так і якщо от зараз за рахунок цієї субвенції теж мати певні ресурси на створення цих умов. Здебільшого мають працювати все ж таки, як передбачає порядок організації інклюзивного навчання, що і директори шкіл і власники шкіл, тобто тут органи місцевого самоврядування чи там управління, яке здійснює політику у сфері освіти. Батьки подають заяву про те що має намір дитина навчатися в певній загальноосвітній школі.
Олена Сапожнікова: Якісь документи вони мають до цієї заяви додати?
Богдан Мойса: Є такий орган, як психолого-медико-педагогічна консультація, і її висновки є рекомендаційним, але вони можуть, співпрацюючи з батьками дитини, можуть визначити, які там додаткові засоби навчання потрібні.
Детальніше читайте на Громадському радіо: https://hromadskeradio.org/ru/programs/pravova-abetka/pravova-abetka-inklyuzyvne-navchannya-dlya-ditey-z-invalidnistyu
