У Європі вже давно люди з синдромом Дауна прийняті як повноправні члени суспільства, вони навчаються разом із іншими дітьми і садочках і школах, або в спеціальних навчальних закладах, мають роботу, беруть активну участь у громадському житті, грають в театрах та ансамблях.
У Європі можна побачити “сонячних” фахівців з комп’ютерної техніки, продавців, акторів та музикантів (згадайте іспанського актора та викладача Пабло Пінеду чи фінських рокерів, які планують приїхати на Евробачення) офіціантів та навіть секретарів міської ради.
У той час, коли звичайним людям важко дається вивчення хоча б однієї іноземної мови, у Європі можна знайти людей із синдромом Дауна, котрі знають іспанську, італійську, французьку, англійську – тобто декілька мов.
А усе чому?! Третя хромосома у 21-й парі (ознака синдрому Дауна) є генетичною аномалією, але ніяк не причиною для відчуження із суспільства. Якщо ми позиціонуємо себе як європейці, якщо ми сповідуємо і розділяємо цінності та погляди громадянського суспільства Європи, то чому таке питання, як допомога – соціалізація дітей-людей із синдромом Дауна у нашій країні не піднімається на такому ж рівні, як у Європі?
Минулого року у Римі проходила Європейська конференція для людей з синдромом Дауна.
Було представлено більше 10 країн, майже 70 учасників, 47 з яких молоді люди із синдромом. Була там і Україна, яка ще тоді так гучно не заявила про свої європейські прагнення, яка ще тоді такою кров’ю їх не відстоювала. Двоє українських “сонячних” хлопців Іван Бурковський та Роман Масевич уже тоді разом із іншими європейцями говорили про розуміння та реалізацію своїх громадянських прав.
